Передумови запровадження судових витрат у цивільному процесі

Вперше згадування про судові витрати зустрічаються в Руській Правді Ярослава Мудрого. Главою правосуддя в ті історичні часи вважали князя, а князівський двір — місцем суду. Але, як правило, государ доручав свою владу тіунам і своїм отрокам, а чиновники, яким належало вирішувати кримінальні справи, називалися вірниками, і кожен суддя мав помічника або отрока, метельника або писаря. Вони брали запас від громадян і мито з кожної справи. Для об’їзду своєї волості кожному вірнику або його писарю давали коней.

Судове мито було значним джерелом доходів держави, її посадових осіб. Передбачались різні види мита: пересуд, правий десяток, впорядковується збір мита і надходження його до казни. В «Уставе гражданского судопроизводства» 1864 року судовим витратам присвячено розділ IV, яким встановлюються загальні правила, йдеться про гербове, судове і канцелярське мито, про збори щодо провадження справи, про надходження і розподіл судового і канцелярського мита. Головною метою збору судових витрат було отримання від осіб, що звертаються за захистом порушених прав, визначених грошових сум на покриття хоча б частини витрат уряду для утримання «судебных мест». Разом з тим, законодавець прагнув, щоб такі збори, при можливості, відповідали б майновому стану осіб, бажаючих звернутися до суду.

Одним з достоїнств російського дореволюційного процесуального законодавства кінця ХІХ ст. було те, що для того, щоб судові витрати не були для бідних людей перешкодою для правосуддя, Статут звільнив малозабезпечених осіб від сплати судових витрат. Цей процесуальний інститут отримав назву «право бідності». Відповідно до ст. 881 Статуту цивільного судочинства особа, яка бажала скористатися «правом бідності», повинна була надати до Окружного суду посвідчення її службового або громадського керівництва, або місцевого Мирового чи Міського судді або Земського начальника про недостатність її коштів на ведення справи. «Право бідності» звільняло особу, за якою воно визнане, від сплати гербового, судового та канцелярського мита, а витрати, що виникали у зв’язку з провадженням справи, сплачувалися за неї з казни. Особа ставала боржником держави, і остання зберігала за собою право стягнути з цієї особи кредитовану їй суму у випадку поліпшення її майнового стану або вирішення справи у подальшому на її користь.

Після жовтневої революції 1917 року постало питання щодо доступності суду і правосуддя. Одним з факторів, що вплинув на вирішення цього питання, являлось судове мито і судові витрати взагалі. У вересні 1924 року було прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР, яким було встановлено такі види витрат щодо провадження по справі: судове мито, гербовий збір, канцелярський збір і витрати по провадженню справ (ст. 34). Однак, постановою ЦИК та СНК СРСР від 7 лютого 1933 року законодавець відмовився від різноманіття видів судових зборів і було введено «єдине державне мито», яке сплачувалось при подачі позову. Радянським законодавством були встановлені мета і порядок стягнення судових витрат, також було визначено коло осіб, які звільнялися від їх сплати.

У радянські часи не піднімалася проблема фінансової перешкоди у доступі громадян до суду. В літературі зазначалося, що важливою рисою радянського судочинства є його доступність, яка виявляється в цілій низці положень процесуального закону, у тому числі в низьких розмірах витрат, які, як правило, не перешкоджають зверненню до суду. Відмінною рисою судових витрат у цивільному судочинстві був їх низький розмір, а також покладення їх лише на тих осіб, які ведуть безпідставний спір.

Наступним етапом в розвитку законодавства про судові витрати було прийняття 18 липня 1963 року ЦПК УРСР, яким було внесено суттєві зміни до норм інституту судових витрат: збільшено коло осіб, звільнених від сплати судових витрат; достатньо повно були регламентовані питання витрат, пов’язаних з розглядом справи. Так, наприклад, новелою явилось віднесення до судових витрати на розшук відповідача, а також витрат, пов’язаних з виконанням рішення суду. Позитивним кроком законодавця на той час слід визнати прийняття Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 року, яким було закладено основу правового регулювання інституту судових витрат в сучасному законодавстві.

Взагалі процеси реформування цивільного процесуального законодавства слід розглядати через призму доступності правосуддя, доступності судового захисту. Принцип доступності правосуддя, як правило, окремо не виділяється, його зміст включається у наповнення інших принципів (демократизму, гуманізму та ін.). Однак слід визнати, що доступність правосуддя є найяскравішим індикатором впровадження та реалізації гуманізму, демократизму та інших фундаментальних засад правового регулювання у державі, яка проголошує себе соціальною, демократичною, правовою, державі, де людина та людські цінності перебувають на вершині піраміди державних пріоритетів. Принципу доступності правосуддя впродовж останнього часу було присвячено роботи ряду авторів (В.В. Лебедєв, І.В. Решетнікова, Н. Сакара, М.Й. Штефан, В.В. Ярков та ін.), однак вони не стосувалися економічних (фінансових) питань доступності судового захисту. На окремі моменти забезпечення реалізації норм Ради Європи щодо доступності судового захисту для малозабезпечених в Україні в частині надання їм правової допомоги та юридичних послуг звертав увагу І.Є. Марочкін.

Разом з тим, необхідність сплати судових витрат є однією з перешкод, яка може ускладнювати доступ до правосуддя або робити його зовсім недоступним. На цю проблему звертали увагу Комітет міністрів Ради Європи, який розробив рекомендацію № R (93)1 від 08.01.1993 року про ефективний доступ до закону та правосуддя для найбільших прошарків населення та Європейський суд з прав людини. Останній у справі Ейрі проти Ірландії встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, оскільки заявниця внаслідок дорожнечі процесу не мала можливості доступу до правосуддя.

Верховний суд США у справі Бодді проти штату Коннектикут, розглядаючи скаргу заявниці, пов’язану з неможливістю сплати судових витрат, що перешкоджало доступу до суду у справі про розлучення, також зробив висновок, що вимога сплати судових витрат, яка здається виправданою, може бути визнана такою, що порушує принцип процесуальної справедливості, коли вона перешкоджає конкретній особі надати свої аргументи до єдиної державної установи, яка має право вирішити її конфлікт. При цьому, слід зауважити, що відповідно до результатів дослідження, проведеного в США, витрати суспільства в англосаксонській правовій системі на утримання правової системи перевищують такі ж витрати у країнах цивільного права приблизно в 3 – 7 разів.

Питання про необхідність усунення фінансової перешкоди для забезпечення доступності правосуддя порушувалося вченими-процесуалістами у різні часи. Так, у свій час висловлювалася думка, що правосуддя, щоб бути доступним населенню, повинно бути повністю безкоштовним. Однак більшість вчених не погоджувалася з цією точкою зору. Так, І.Є. Енгельман зазначав, що такий захід, як безкоштовне відправлення правосуддя, всюди, де він застосовувався, виявлявся шкідливим (зростала кількість безпідставних звернень до суду).

Сучасні вчені-процесуалісти дотримуються тієї точки зору, що звернення до суду не може бути безкоштовним. Доступність правосуддя повинна мати розумні межі, які передбачають хоча б часткове покриття за рахунок державного мита витрат на утримання судової системи, а також повагу до суді та його праці.

Характеризуючи законодавство, що регулювало судові витрати в цивільному судочинстві в період із 1917 року до прийняття ЦПК 2004 р., слід зазначити, що разом із розвитком цивільного процесуального права подальшого розвитку набув і інститут судових витрат. Було створено досить прогресивне законодавство, що в певній мірі попереджало пред’явлення в суді свідомо необґрунтованих позовів та частково відшкодовувало витрати держави на здійснення судової діяльності. Низка позитивних положень законодавства того часу уявляється є актуальним і на теперішній час, зокрема, це стосується встановлення різних ставок державного мита при її пропорційному обчисленні, звільнення від сплати мита і витрат по провадженню по справі тощо.

Зарубіжний досвід свідчить про те, що високій кваліфікації суддів, яка часто найвища у всьому державному апараті, відповідає і досить висока оплата цієї кваліфікації і професійного ризику. Оплата здійснюється у різних формах: грошова винагорода, пенсіонування, обов'язкове державне страхування тощо.

Питання полягає не в тому, щоб вишукувати додаткові засоби для фінансування судів та матеріального й соціального забезпечення суддів за рахунок збільшення компенсаційних витрат на судочинство з боку заявників. Це, без сумніву, підривало б принцип доступності суду. Проте доступ до правосуддя, вільний від будь-якої матеріальної відповідальності, призводить, як про це вже неодноразово відзначалось, до перевантаження судів претензіями схильних до сутяжництва індивідів.

Судові витрати, хоч і не можуть ставити за мету забезпечення самоокупності судової влади, однак зменшують тягар платників податків на її утримання. В удосконаленні судових витрат також не всі резерви вичерпані.

З ухваленням 18 березня 2004 року Верховною Радою України нового Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) було введено нове поняття «судовий збір» замість існуючого поняття «державне мито» .

Прийняття нового ЦПК України розглядається як значне досягнення в галузі цивільної процесуальної науки. Разом з тим, дискусійною залишається значна кількість теоретичних проблем цивільного процесу і, зокрема, низка питань, пов’язаних із судовими витратами у цивільному процесі.

При організації діяльності судів по розгляду й вирішенню спорів по здійсненню даної діяльності держава несе значні витрати, які складаються із витрат на утримання судової системи, матеріально-технічне забезпечення судів. Крім того, до судочинства залучаються особи, які сприяють здійсненню правосуддя: посадові особи, працівники організацій, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти, перекладачі, діяльність яких потребує матеріальної компенсації, здійснюються процесуальні дії, які потребують додаткових витрат.

Повністю покласти на державу, а саме на платників податків витрати, пов’язані з функціонуванням судової системи, було б невірним. Тому законодавством на осіб, в інтересах яких розглядаються й вирішуються спори в судах, покладено обов’язок частково відшкодовувати витрати на судочинство. Слід підкреслити, що до таких осіб віднесені суб’єкти матеріально-правових відносин, щодо яких виник спір, що розглядається судом, а саме сторони, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. До того ж сплата витрат покладається на, умовно кажучи, несумлінну сторону, тобто позивача, який звертається до суду з необґрунтованими вимогами, або відповідача, який добровільно не виконує своїх обов’язків перед другою стороною, що й призвело до появи справи у суді. Тому існування судових витрат покликане виконувати певною мірою превентивну функцію, пов’язану з попередженням необґрунтованого звернення до суду, сприянням добровільному виконанню сторонами своїх обов’язків, усуненням порушень прав та інтересів, які охороняються законом.

Н. Колодько

Начальник відділу організації

діяльності судів, судової статистики,

звітності та юридичного забезпечення

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.    Білоусов Ю.В. Судові витрати як складова доступності правосуддя // Університетські наукові записки. – 2005. - № 3(15). – С. 66-71.

2.    Боровиковський А.Л. Устав гражданского судопроизводства с объяснениями по решениям гражданского кассационного департамента и общественного собрания кассационное и І и ІІ Департаментов правительствующего сената /  Изд. 6-е, испр. и доп. П.Н. Гуссаковский. – СПб.: тип. А.С.Суворина, 1908.

3.    Васильев С.В. Гражданский процесс: Учебное пособие. – Х.: ООО «Одиссей» 2006 – 512 с.

4.    Доступ к правосудию // Российская юстиция. – 1997. - № 9. – С. 2-3.

5.     Европейский суд по правам человека: Избранные решения в 2-х томах. Т. 1. – М., 2000. – С. 271 – 287.

6.    Энгельман И.Е. Курс гражданского судопроизводства . Изд. 3-е, испр. и доп. – Юрьево: Типорграфия К. Маттисена, 1912. – С. 177.

7.    Козюба М.І. Наявні гарантії незалежності суддів не забезпечують належної самостійності судової влади в Україні // Юридичний журнал. – 2005 р. - № 5.

8.    Лебедев В. Расширение доступа к правосудию – одна из целей судебной реформы// Российская юстиция. – 1999. - № 9. – С. 2-4.

9.    Ярков В.В. Доступно ли гражданам наше правосудие? // Российская юстиция. – 1999. - № 2. – С. 25-26;